Що зі мною зробила Америка

В 2014 році ми з чоловіком вмістили наше життя в чотири валізи і переїхали з Києва до Каліфорнії на невизначений термін - рік? два? назавжди? - ми не мали жодного уявлення. І от вже сім років ми мешкаємо в околиці Затоки Сан-Франциско, і я жартома цитую відому пісню “Готель Каліфорнія” всім хто питає про наші подальші плани: ‘You can check-out any time you like, but you can never leave’.

Сім - наче і не дуже велика цифра, але вона відповідальна за велику кількість змін в моєму житті, включаючи зміни внутрішні. Було би дивно, прожити будь-які сім років і ніяк не змінитися, але я розкажу про деякі зміни, яким я зобов'язана саме своєму новому оточенню, зокрема в Каліфорнії. Отже, що ж зі мною зробила Америка?

Перш за все, моє життя облишив стресс - постійний, безперервний, фоновий стрес який супроводжував мене в Україні денно з моменту виходу з квартири, де на мене обов’язково полювала якась сварлива сусідка, яка вважала, що саме я маю мити підлогу в під’їзді і міняти лампочки, перевантажений громадський транспорт, люди - в кращому випадку байдужі, в гіршому - агресивні, черги, пробки на дорогах, калюжі, що обійти неможливо - або в багно, або у воду по коліно, і ще багато багато чого. Ні, я ні в якому випадку не згадую своє життя в Україні, як постійне страждання, я була щаслива і ніколи навіть не думала про еміграцію. Але опинившись в сонячній Калфорнії, де люди посміхаються, невимушено і доброзичливо починають з тобою говорити (той самий small talk), де мої повсякденні пункти призначення знаходяться в 15-20 хвилинах на машині (20 то вже довго і я ще подумаю, чи варто мені туди їхати), і я не потрапляю в щоденний трафік, де люди спокійно і ввічливо тримають дистанцію в чергах (ще до ковіда), де я не мушу постійно захищатися чи то від сусідки, чи від прибиральниці в магазині, де після дощу на вулицях майже одразу стає сухо, а на калюжі треба полювати (якщо дитина захотіла похлюпатися в резиновых чоботях), я почала відчувати в собі якусь зміну. Ніби одвічно стиснута пружина десь глибоко в мені нарешті розтягнулася на свою повну довжину і я .. розслабилася. Найдивніше, що я і не знала, що та пружина в мені є, і напруга від її тиску дуже негативно впливає на якість мого життя.

Що ж відбувається з людиною, яка не відчуває постійної потреби захищатися від зовнішнього світу і бути завжди напоготові? Вона розтане? Розсиплеться на дрібні частини? Не зможе дати собі ради? Перший грубий коментар якогось нахаби в громадському місці доведуть її до істерики? Звичайно, ні, або - частково ні (у випадку з першим грубим коментарем, сльози на мої очі таки навернулися) але насправді зі мною почали відбуватися дуже позитивні речі.

Налякана історіями про нездоровий американський спосіб харчування, я почала дуже серйозно ставитися до того, що ми їмо, і тепер нездоровим мені здається спосіб харчування в Україні, де, чомусь овочі (а це не тільки огірки і помідори) і зелень (а це не тільки укроп і петрушка), знаходяться на такій дальній дієтичній периферії, що інколи не дістаються до тарілки взагалі, а шкодою надмірної кількості цукру мало хто переймається.

В Каліфорнії, турбота про власне здоров’я є ніби за визначенням першим і найважливішим пріоритетом, органічно і майже непомітно вплетеним в повсякденне життя. Особливо чітко це розумієш, коли зрання намагаєшся знайти вільне місце на парковці найближчого парка штату - бо всі вже на трейлах, бігають чи хайкають, зі своїми багаторазовими пляшками для води. Або намагаєшся притулити свій йога мат в заповненій студії, і думаєш, як би не зачепити сусіда, піднімаючись в тадасану в кінці він’яси. Або просто варто вийти на вулицю - і в полі зору одразу опиняться декілька бігунів або велосипедистів.

Я почала набагато більше читати. Місцева бібліотека пропонує такий широкий вибір літератури у всіх можливих форматах - папір, електронна чи аудіо книга - що злочином здається мати пусту бібліотечну картку. Я читаю і слухаю близько 60 книжок на рік, в першу чергу, через те - що маю до цих книжок безперервний і дуже легкий доступ, і отримую від того велике задоволення. З посмішкою згадую ті нещасні 7 недочитаних книжок, які я мучила півроку і так і залишила недочитаними на момент свого від’їзду в Каліфорнію..

У мене з’явилося багато друзів. З різних країн, різного віку, різних спільних інтересів. З подружкою Джинджер ми разом ходимо на заняття з болівуду в місцевому громадському центрі і пристрасно обговорюємо танцювальні шоу, які вона дивиться так само віддано як і я. Джинджер з Тайвані і старша за мене років на 30.. Є близька подруга із Франції, старша за мене на 20 років. Є бабуся друга моєї доньки, і я завжди з нетерпінням чекаю на плейдейти Лії і Крістофера, тому що це означає, що ми з Пем будемо мати дуже приємну і цікаву розмову. Є сусіди з Австралії, друзі-американці, подружка з Мексики, і звичайно, близькі друзі з України, Білорусі і Росії. Колись дуже давно, десь я почула фразу, що справжні друзі - це лише з дитинства і юності, і з роками нових друзів знаходити стає набагато важче. І тепер я розумію - що це не правда - близькі, споріднені друзі з’являються в житті незалежно від віку.

Навчилася говорити “ні”. Повагу до власних і чужих особистих кордонів міцно закладено в соціальний протокол Америки. Сказати “ні” - не означає образити, чи проявити грубість. Це абсолютно нормальна відповідь, яку сприймають спокійно і без подальших нав’язливих вмовлянь. Більше про магічну силу ввічливого “ні” я писала тут.

Я стала дуже чутлива до проявів гомофобії і расизму. Речі, про які я раніше не замислювалась. Колись я сміялася з анекдотів про “голубих” і не бачила нічого поганого в тому самому слові на букву “Н” - “А що такого, це ж лише назва раси”. І зараз мені за це соромно. Тому що немає нічого смішного чи хорошого в проявах неповаги і ворожнечі по відношенню до людей, чия відмінність робить їх вразливими для нападів суспільства.

Змінилося моє ставлення до краси. Краса в Україні - це безперервні зусилля, догляд, одяг, постійні намагання змінити, “удосконалити” себе, щоби стати ще краще, ще красивіше. Я не маю нічого проти догляду за собою, але все воно йде від якогось неправильного джерела - від невдоволення собою, від нелюбові до себе, від неприйняття себе. Постійна боротьба із собою - це якось не про красу.. В Америці я спостерігаю цікавих щасливих енергійних жінок, які поважають і люблять себе, і відмовляються ставитися до себе погано, тому що їх краса не підпорядковується якимось нормам. І вони гарні, безмежно гарні. І без макіяжу, зачіски, і годин у косметолога.

І звичайно, бодіпозитивізм. В Україні його часто сприймають як дозвіл товстим і огрядним жерти свої бургери, запивати їх літрами коли, одягати міні спідниці на неосяжні стегна і завзято трусити ними щоби ще сильніше дратувати і без того роздратоване суспільство. Але бодіпозитивізм це про інше. Про те що кожна людина має право любити себе такою як є, незважаючи на свою вагу, статуру, фізичну форму, тощо. Прагнути до здоров’я, звичайно, але все одно ставитися до себе з добротою.

Поступово і я позбавляюся своїх застарілих комплексів, і відмовляюся не подобатися собі через те, що когось може не влаштовувати, як я виглядаю. То не в мені проблема, а в тих, кого не влаштовує. У мене все чудово, і ніколи ще моє зображення у дзеркалі не видавалося мені таким красивим, особливо зранку.

Інша річ якої я позбавляюся - це мотлох і непотрібні речі, часто ще до того як вони опиняються у моєму володінні (коли не купую зайвого, прошу не дарувати мені подарунків і відмовляюся від безкоштовних речей). Мінімалізм часто бентежить людей, як веганство м’ясоїдів. Ніби, що мені з того, живи як хочеш, але навіщо?.. Дуже просто - тому що мені так подобається, тому що так легше і простіше жити. Частково на тлі самого переїзду через океан, і дрібніших переїздів в нове арендоване житло, частково через спостереження за величезними об’ємами і кількістю речей навколо, Америка зробила з мене дуже свідомого споживача, яка захоплюється ідеями zero waste and sustainability (більше в моєму Інстаграмі @happytowasteless).

І так, мені чимдалі важче стає тримати розмову не вставляючи в неї хоча би кілька слів англійською. Ну що робити, якщо немає в українській мові такого ж влучного і звучного еквівалента. Або щоби той еквівалент швидко віднайти в глибинах пам’яті треба докласти чималих зусиль. Тому… так, zero waste, sustainability, appointment, check up, lunch box, highway, і ще багато слів-перевертнів, які приймають українську фонетику і навіть починають підпорядковуватися українській граматиці “Щось мені зайвого зачарджили на кредитну картку” або “Треба закенселити апойнтмент”. Я дуже стараюся так не говорити, але темна сила англійських шорткатів робить свою справу..

Звичайно, відстань і час ослаблюють мій зв’язок з Україною. Інколи я перебуваю в стані когнитивного дисонансу - не розуміючи, що є правдою - те що я чую від близьких мені людей чи те, що я бачу на світлинах з соціальних мереж. Потроху забуваються назви якихось вулиць, чиїсь імена, чиїсь прізвища, я не орієнтуюся в цінах, мене нема в повсякденному житті багатьох моїх друзів і я все частіше чую: “А хіба ти не знаєш?” у відповідь на своє здивування новій професії, розлученню чи життєвій пригоді. Ні друзі мої, не знаю. Якщо ви мені не розкажете, якщо я не побачу вашу новину зі сторінки у фейсбуці чи інстаграмі, я її і не знатиму. Але це нормальний процес, який не викликає у мене смутку. Один візит - і зв’язок з рідною країною відновлюється.

Власне, нічого поганого Америка зі мною не зробила. Я не можу сказати, що віднайшла в Америці більше ніж втратила в Україні, це було би дуже спрощено, не зовсім коректно, і не всі речі можна порівнювати, але готель Каліфорнія поки що тримає мене своєю щасливою гостею, невідомо ще на скільки років, і які зміни чекають на мене далі.