Варто почати

Що спільного мають всі історії переходу українців з російської мови на українську? Всі вони довгі. Моя теж. І це, як ніщо інше є показником того, наскільки непростий шлях українська мова мала в регіонах, де щупальця російської експансії не просто простяглися крізь життя і побут, але і оселилися в головах, відвернули від своєї історії і культури, наділили відчуттям меншовартості і переконанням у величі того, що ніколи не було і не буде величним.

Тож моя історія. Переповідати всю не буду, бо вона довга, а там де довго, там часто самі знаєте як.. А у кого зараз є сили на довгі тексти? Розгортається моя історія на тлі мальовничого ставка, духмяних васильків, лапатих кленів і колючих акацій  села Лозоватка, де я провела більшість свого дитинства, і де назавжди залишилась частина мого серця. Місто Олександрія Кіровоградської області (коли вже цю назву декомунізують?) - класичне пострадянське російськомовне місто, з класичною міткою окупанта (до 2014 року) - опуклим леніним, як основною пам’яткою, на площі леніна, крізь яку проходить проспект леніна, який впирається в бульвар леніна. Російська школа. Російськомовний Харків, переважно російськомовний Київ. Каліфорнія, де я живу з 2014 року, і де російською говорю не менше ніж англійською. Українське в моєму житті - спогади про село, дідусь і бабуся, три близькі подруги, кілька колег, які не знаю як трималися в російськомовному світі. Можна ще додати тексти Океан Ельзи, шикарну українську озвучку “Друзів” і “Сімпсонів”, кілька книжок - і на цьому присутність української мови в моєму житті вичерпується.

Натомість в голові довго, без мого запрошення і усвідомлення, знаходиться наратив, про те, “яка чудова українська мова” (вхопіть іронію), але яку величезну перевагу дає знання російської. Це ж прямий доступ в вєлікую літєратуру! Це ж можливість спілкуватися з людьми з усіх країн пострадянського простору! І взагалі це мова, якою я думаю і спілкуюся все життя, і те що я нею говорю не робить мене менш українкою, і нічого не забирає від моєї любові до моєї країни. Українська і російська доволі гармонійно існували в моєму житті в співвідношенні 1 до 10, я не бачила в цьому проблеми. Донедавна.

Інколи я думала про перехід на українську, але здебільшого в контексті неможливості цього зробити. Як я буду говорити українською до своєї російськомовної родини? До чоловіка? Він, взагалі, з Харкова.. І це так неприродньо, некомфортно, важко - все життя говорити однією мовою, мати величезний вокабуляр (я ж начитана вєлікой літєратурой) - і перейти на мову, якої я точно знаю, мені не вистачатиме щоб висловлюватися так я хочу і як звикла. Аж ось, я везу свою шестирічну дитину зі школи і з заднього сидіння мені доноситься: “Мама, я - русская”. Мама ледь не щосили б’є по гальмах, і в своїй голові також.

Моя донька народилася в Каліфорнії, і попри мої спорадичні намагання якимось чином ввести в її життя українську, виросла вона російськомовною, української не розуміючи. “Доню, чому ти - русская?” - “Я же говорю по-русски”. Ох, зазнала мама паразки..

Моя дитина не розуміє, що робить її українкою, в її голові “я говорю російською” дорівнює “я - русская”. Тим часом люди, мовою яких ми говоримо - руйнують і нівечать мою країну, вбивають, катують, гвалтують українців.. Чи хочу я, щоб мене надалі хоч щось з ними поєднувало? Чи хочу я далі гратися в Каліфорнії в “дружбу народів”, де українці-білоруси-росіяни міцно зліплені мовою, цитатами з радянських фільмів, історіями про буремні 90-ті та незмінним олів’є на новорічному столі? Чи хочу я далі говорити мовою, яку мені нав’язав окупант, що століттями знущається з моєї країни?

Я ухвалила для себе рішення. Своє особисте. І повністю перейшла на українську. Спочатку - це було кілька годин на день, з чоловіком, ввечері, коли всі денні турботи закінчено і на синхронний переклад в голові (який все одно відбувається, хоч українська ніколи не була мені чужою і я прекрасно нею володію) вивільняється трошки сил і наснаги. Потім додалися кілька годин зранку, допоки ті самі денні турботи не захопили повністю. Я почала потроху говорити українською до своєї дитини - і через якийсь час спротиву і нерозуміння - буквального, бо подібними і схожими російську і українську вважають тільки ті, хто знає обидві - прийшло спокійне прийняття. Інколи моя донька не розуміє, що я кажу - і тоді я або пояснюю дуже простими словами, або перехожу на англійську. Мені досі важко говорити українською до людей, з якими я все життя говорила російською, але це “важко” потроху сходить нанівець. Інколи важко дібрати слів, трапляються русизми і дивні фонетичні звучання, інколи автоматично, особливо в моменти стресу чи несподіванки я можу промовити чи відповісти російською.. Але це все нормальний процес, який варто лише почати і прогрес неминучий. Аж ось настав день, який я повністю проговорила і проміркувала українською, а за ним ще один, і ще.. І тепер їх не перелічити.

Переходити чи не переходити, як і яким чином, з ким і яким темпом - дуже особиста справа, яка вимагає в першу чергу, відвертого і можливо навіть болісного діалогу з собою - чому я говорю не українською, що в мені викликає супротив, чому мені важко, що мені заважає?..

24 лютого 2022 року життя кожного українця розділилося на “до” і “після”, і так як було “до” вже ніколи не буде. Крізь жах і морок, крізь нестерпний біль, крізь втрати, які неможливо повернути, яким неможливо надати сенсу - ми вистоїмо, і переможемо, і ніколи більше не буде засилля російського на нашій землі, як не буде і меншовартості і сумнівів у тому, хто ми є і на що здатні.